Анаграма – давній винахід європейської інтелектуальної думки, різновид артистично-літературної гри, що передбачає виявлення несподіваних ( і тому небанальних) нових смислів, асоціацій, які виникають завдяки переставлянню літер, складів у слові, або навіть у групі слів (літо – тіло; сонце – це сон).
Одеська художниця Лариса Дем’янишина у своїх картинах, представлених на персональних виставках двох останніх років – «Вітер кольору сонця», відкрилася 1 квітня 2005 року в г а л е р е ї м и с т е ц т в Миколаївського гуманітарного університету ім. Петра Могили (комплекс Києво-Могилянської Академії), а також «Мелодія степу», відкрилася навесні 2006 року в О д е с ь к о м у х у д о ж н ь о м у м у з е ї – блискуче використовує метод анаграми в образотворчому мистецтві, створюючи в чисельних пейзажах і натюрмортах чарівну феєрію щоразу нових поєднань головних складових нашого українського Космосу: Сонця, Степу, Моря і Небокраю.
Інтуїтивно (і тому безпомильно!) ця Жінка-Деміург вимальовує своїм вправним олівцем і пензлями все нові й нові графічні та живописні рими нашого буття. Її вишукані композиції, створені у складній техніці вільного розпису на шовку, – „Дорога до сонця”, „Вартові моря”, „Барви степу”, „Мелодія Степу”, „Косий дощ”, „Маковий світанок”, „У світі любові”; її елегантні графічні аркуші, – цілком переконують глядача у професійному вмінні Лариси Дем’янишиної творити образи лаконічні й воднораз сугестивні, яскраві. Та й сама техніка – вільний живопис по шовку – всіляко сприяє виникненню враження незамуленої чистоти творчого Першоімпульсу художниці. Спеціальні фарбники миттєво всотуються у вібруючу, натягнену на підрамник поверхню шовку. Будь-який недоладний, неартистичний рух – і роботу зведено нанівець, тому що виправити майже ніколи не вдається. Переглядаючи „шовкові” картини художниці від 2000-го року (часу, коли Дем’янишина почала активно застосовувати таку техніку) й донині, можна простежити, як неухильно зростала майстерність, а через неї – позірна невимушеність та імпровізаційність малярських творів Лариси. Художниця осягнула технічні труднощі цього живопису, і тому стала справді вільною в адекватному творчому вираженні своїх графічно-живописних концепцій...
В майстерні художниці вже кілька останніх років високо на стіні, якраз навпроти встановленого мольберту висить незвичайний напис українською, польською, російською, французькою, німецькою і англійською мовами: „Я вже зовсім вільна!” Лариса завжди ухиляється від коментування цієї фрази. Як вірогідну версію, можемо припустити, що йдеться власне про напружене набуття захмарного відчуття творчої свободи, волі та вміння робити все, чого бажає мистецьке „его” Артиста... І тоді виникає така бажана для кожного правдивого митця ситуація, про яку видатний німецький філософ Гегель писав: ”Будь-який істинний твір мистецтва являє собою діалог з кожною людиною, що стоїть перед ним”.
Сьогодні ці діалоги є щасливими й плідними, художниця має широке коло поцінувачів свого таланту в Україні (лише в Одесі протягом останніх років влаштовано 5 персональних виставок: у 2000 році – виставка „Шлях до сонця” в Одеському музеї західного і східного мистецтва; потім – виставка „Відкриті двері” в галереї „Аміс”; в галереї „Артдіалог”; Одеському літературному музеї; у Всесвітньому клубі одеситів), Німеччині, Польщі, Америці. Влітку 2001 року – персональна виставка „Південний вітер” (зала колегії Міністерства культури Карелії). Восени 2004 року – виставка в галереї „Фйорде Галері” міста Фленсбург (Німеччина). Цього року Лариса брала участь у Всеукраїнській весняній виставці, що була репрезентована в залі спілки художників Дніпропетровська. Художниця дістає щорічні запрошення на відомий у Європі літній пленер в Пулавах (Польща).
Вражаюче наближеним є будь-який предмет,
Що нас заполонив, що в наші впав обійми.
Єдиним простір є назовні
Й тут, у середині. Птахів шалений злет
Проймає і мене. І дерево росте
Не лише там: воно росте в мені...
Рильке написав цей вірш про картини Сезанна, але його з повним правом можна застосувати до характеристики творчості й світовідчуття Лариси Дем’янишиної. Ще з навчальних робіт студентської пори (вона успішно закінчила Одеське художнє училище ім. М. Грекова, а потім – художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту) Лариса підсвідомо виробляла в собі цілісний погляд на світ, що сьогодні є таким актуальним і нагально потрібним у нашу добу незбалансованих ритмів простору та незбалансованих ритмів часу. Невипадково її творчість нині так високо поцінована провідними науковими працівниками визнаного у Європі російського Інституту Холодинаміки (цілісного мислення) – академіками Б.О.Астаф’євим і Н.В.Масловою.
„Искусство начинается там, где начинается „чуть-чуть”, – любив приказувати Карл Брюллов. Саме це вміння тонкого інтонування, пошук і знаходження найвідповіднішої форми вираження, постійне шліфування художньої інтуїції, аби частіше досягати того брюлловського „чуть-чуть”, – характеризують творчий почерк мисткині. Вічні імпровізації про вітер, море, степ і сонце, ці безупинні анаграми сонячного вітру непомітно й природньо призводять до того, що художниця стає вже не відстороненим об’єктом, що створює нову живописну реальність, але частиною і до певної міри суб’єктом своєї ж творчості.
Лариса в графіці ясній,
Де інтелект і розум править,
Завжди хлюпне у строгість ліній
Мелізмів веселкову мить,
Округло-бароковий іній,
Згармонізує і звихрить!
А нижче – підписа поставить...
Цьогорічна виставка в Одеській спілці письменників яскраво продемонструвала іншу грань твочої особистості художниці – вільну графіку й графічне оформлення книжок.
Ще за часів навчання на перших курсах Греківського художнього училища Лариса відчула смак до вишуканої і лаконічної лінії в манері Анрі Матісса, проте в її інтерпретації ця лінія завжди набувала більшої так би мовити звихреності. Яскраво виражена українська ментальність мисткині штовхала олівець до імпульсивних – суто барокових порухів, різких кресок, безжальних до аркушу паперу, іноді аж до проривів крізь білу площину-поверхню-сутність...
Перша персональна виставка графіки «Відкриті двері» (березень 2003 року, Всесвітній Клуб Одеситів) вже чітко виокреслила самобутню творчу манеру художниці: пружно-барокова система ліній природньо поєднувала в собі багатозначність і символістичність класичної вільної графіки з емоційною «кучерявістю» народних малювань. А ще – якесь майже незбагненне відчуття романтичної піднесеності, незамуленої щирості.
Очевидно, що ця щаслива здатність завжди непідробно-щиро хвилюватися, втілюючи в лініях і фарбах свої задуми (до слова, жителька відомого міста-порту Південного, Лариса написала незліченну кількість етюдів та картин з краєвидами моря, берегів... і ніде чайки не зображено просто як формальний «потрібно-прикрашальний» елемент пейзажу), викликала бажання у багатьох майстрів поетичного слова саме Л.Дем’янишину просити бути саме тим майстром «поетичного малюнку», який зуміє глибоко відчути хвилювання поета і яомога щиріше відтворити це в лініях і фарбах.
Перша така співпраця щасливо завершилася ще 1993 року з виходом збірки поетів міста Південного «Вітер з моря». На обкладинці вгорі – назва збірки. Її виписано незвичайними, ніби сіткованими, але чудово надаваними до теми літерами (художниці добре стали в нагоді ретельні студії творчості видатних майстрів книжкової графіки Г. Нарбута, Є. Кібрика, В. Фаворського). Власне обкладинка – це зображений вишуканими графічними лініями в класичній діагональній композиції вигадливий, багатозначний малюнок: піщане узбережжя; силуети висотних будинків; на піску край берега – рибальські човни. Далі – мерехтливий обрій моря, чайки, яхти-метелики. І все це разом, якщо перефокусувати погляд, дивовижним чином творить ніжний обрис дівочого обличчя, мрійливо задивленого в далечінь...
Пурхали яхти-метелики на обкладинці поетичної збірки, а Одеська спілка письменників запропонувала мисткині вже цілу програму співпраці по випуску так званих «метеликів» або «ластівок» - перших поетично-прозових збірочок молодих літераторів. У співдружності з досвідченим дизайнером книги Володимиром Міненком художниця оформила цілу серію таких «першотворів»:
- Олена Білоус «Очима до дому»;
- Юлія Мерцалова «Стихия»;
- Сергій Дмитрієв «Крик»;
- Євген Бардієр «Незабутні листи».
Не все складалося, як бажалося. Під час роботи майже завжди гранично не вистачало часу на переробку, вдосконадення першого графічного мислеобразу. Можливо, прозвучить різкувато, але інколи рівень художньої довершеності графічного оформлення деяких поетичних збірок перевищував літературну досконалість поезій.
Тому, коли Лариса дістала пропозицію в 2000 році від обдарованої львівської поетеси Світлани Мудрик створити, не поспішаючи, протягом двох років, цикл так би мовити повнометражних графічних аркушів-ілюстрацій і розробити загальний графічний дизайн амбіційного поетичного проекту – альбому-збірки поезій «Спочатку», – ця робота захопила мисткиню і принесла високохудожні результати. Кожен аркуш з цього видання привертає увагу довершеністю форми, елегантною лаконічністю.
Останні два роки роботи в царині книжкової графіки стали особливо плідними. Серед найцікавіших проектів – оформлення роману одеської письменниці Марії Анісімової «Время не лечит». Особливо виразною є графічна композиція на обкладинці. Художниця, на перший погляд, застосувала класичну чорно-білу техніку. Але досягла надзвичайної активності білого тла. Майже всю поверхню аркушу охоплює тонкий драматичний силует жіночого обличчя, де вигадливо закомпоновані білі площини в той же час творять образ театральної завіси, а чорні лінії висновують павутиння, що затуляє людське обличчя. І єдиною пульсуючо-палаючою червоною цяткою акцентовано зображення людського ока, і його погляд якось гвалтовно-моторошно прозирає крізь павутину... Ще одна, вже цілком самостійна праця – оформлення (ілюстрації до розділів, і обкладинка, і заставки, і пагінація) книжки поезій Сергія Крутія. До речі, Лариса застосувала тут новий для себе прийом: спеціально для книжки вона написала олією на картоні прекрасну імпресіоністичну композицію, яку потім фототехнічними засобами скопіювали на обкладинку. І звичайно – окремим словом варто виділити роботу над книжкою нашого видатного українця, колишнього політичного в’язня, талановитого поета Олекси Різниківа «Бран». Художниця творчо (бо тільки так і вміє!) поставилася до оформлення поетичної містерії О. Різниківа. Застосувавши не лише техніку графіки, але й власноруч зроблений фотоколаж, Лариса досягла довершеного втілення поетичного задуму в графічно-образну формулу. За визнанням багатьох, книжка вийшла однією з кращих серед видавничих проектів Одеси першої половини 2006 року.
Невипадково саме Ларисі Дем’янишиній Олекса Різників вже запропонував роботу над веселою і мудрою, вигадливо і щедро задуманою книжечкою для дітей – своєю поемою «Іллейко, з Бога турейко». А якщо подивитись, якою розкішно-яскравою з руки художниці стала збірка дитячих віршів Віталія Березінського «Чому кричали жаби», що побачила світ всього кілька місяців тому, то можна бути цілком впевненим, – дем’янишинсько-різниківський Іллейко сподобається всім.
Взагалі, творча весна 2006 року виявилася для художниці надзвичайно плідною: на часі – проектування нової дитячої іграшки – мобільного кубика з мотивами українських казково-міфологічних персонажів. Сигнальний зразок засвідчив, що навіть дорослим цяцька дуже подобається. Лариса цього травня особливо трепетно «стояла і слухала весну». Тому що в душі своїй вже виплекала грандіозний задум, який очевидно має стати провідною темою теперішнього і майбутнього часу – створення оригінального циклу ілюстрацій до улюблених творів Лесі Українки. Ні в якому разі не впадаючи до панібратства, можна зауважити, що вони-таки схожі – Леся і Лариса – свєю сонячністю, мужністю, незнищимою українською сутністю. Їхні імена – як подвійний результат однієї поетичної осяйної анаграми. Донька лісника, Лариса дитинство своє прожила в прохолодних лісах Буковини, майже як мавка з лесиних поезій... Вона промовляє стиха геніальні рядки, вмить поринає у світ поетичних візій, і лише рука швидко, невтомно і вправно шукає в лініях найдовершенішу форму для довершеного Слова.
Так у творах Лариси Дем’янишиної виявляється одна з найістотніших особливостей мистецтва ХХI століття – синестезія – спосіб взаємовідображення, відтворення одного мистецтва засобами іншого. За цими законами, а також за правилами складання знакових анаграм знову згадаємо базові слова-поняття творчості художниці (Лариса, зірка-астер, сонце, вітер) і створимо ще одну анаграму, яка так пасує до її ліро-епічного портрету: Лари сонцер астер – зоряно-сонячний вітер Лариси.
Володимир Островський, мистецтвознавець, науковий працівник
Одеського музею західного і східного мистецтва